22 квітня, 19:43
Коли депутат купує розкішну нерухомість під час війни, а антикорупційні органи реагують... нічим — що це говорить про систему?
«У пострадянських демократіях антикорупційні органи часто виконують роль не щита справедливості, а радше церемоніального артефакту — блискучого, публічного і, зрештою, порожнього.»
У грудні 2024 року антикорупційні органи України тихо закрили гучну справу щодо народного депутата Павла Халімона, посилаючись на звичну формулу: «відсутність достатніх доказів для повідомлення про підозру».
Парадокс? Бракувало не доказів, а наслідків.
Все почалося з журналістського розслідування Української правди, яке показало, що у перші хаотичні місяці повномасштабного вторгнення Халімон придбав розкішний маєток у центрі Києва за 10,3 млн грн. Ціна — не просто вигідна, а казкова. Експерти оцінювали вартість аналогічної нерухомості як мінімум у 5–6 разів дорожчу.
Формально маєток записано на співмешканку депутата, але журналісти підтвердили, що мешкає там сам Халімон.
Та, як кажуть у цих краях: «Власність — це формальність. Справжній документ — це влада.»
📊 Цифри не сходяться — і в цьому суть
Національне агентство з питань запобігання корупції (НАЗК) провело перевірку способу життя та виявило "ознаки незаконного збагачення".
Ось деякі дані:
Співмешканка Халімона не мала реальних доходів, що могли б пояснити купівлю — лише 2 млн грн з 1998 року.
У 2021 році вона придбала 68 земельних ділянок на понад 1,8 млн грн.
Сам Халімон задекларував 210 тис. доларів готівкою, а також 95 тис. доларів у біткоїнах.
Його офіційні доходи за період придбання маєтку становили лише 1,5 млн грн.
Тим часом він купив мотоцикл BMW R1250GS (~750 тис. грн) і надав позику у 6,75 млн грн, при цьому залишаючи собі лише ~220 тис. грн.
Попри наведені дані — злочину не виявлено. Усе в межах норми.
🏛️ Інституції чи ілюзії?
Щоб зрозуміти, як подібні справи зникають у тумані бюрократії, варто осмислити архітектуру пострадянських "антикорупційних" інституцій.
Ці структури:
Одягають мундир справедливості,
Говорять мовою реформ,
Але часто служать хореографії безкарності.
Вони існують не для того, щоб захищати суспільство від корупції, а щоб захищати корупцію від суспільства — регулюючи ступінь її публічності, розряджаючи обурення і створюючи подушку безпеки для еліт.
🔍 Коли "прозорість" замінює відповідальність
Слід уточнити: українське громадянське суспільство, журналісти і правозахисники — одні з найсильніших у світі. Без них ця історія не набула б розголосу.
Але трагедія в іншому: розслідування є, наслідків — немає.
Публічне висвітлення стає замінником правосуддя.
«Прозорість» — не початком, а кінцевою метою відповідальності.
У випадку з Халімоном держава дивилась, фіксувала, публікувала — і... знизала плечима.
💬 Висновок: Дзеркальна фаза реформ
Це — не лише історія одного політика. Це історія меж інституційної волі.
Ілюстрація того, як декоративна законність маскує функціональну безкарність.
Україна сьогодні захищає себе від зовнішнього ворога. Але водночас мусить подивитись у дзеркало — і визнати внутрішню окупацію, яка проявляється у вигляді системного імітування реформ.
«Імперії корупції не треба контратакувати — достатньо дочекатися, поки зникнуть камери.»
🟨 Якщо антикорупція стає виставою — кому дістаються овації?