19 квітня, 11:10
У клінічній практиці сексотерапевти часто стикаються із синдромом втоми від відповідальності. У побуті це називають "емоційною еректильною дисфункцією". У політиці ж — геополітичною імпотенцією.
Коли президент США Дональд Трамп публічно втрачає інтерес до війни в Україні, це не просто дипломатичний жест. Це — класична відмова від ролі, яка вимагає зусиль, витримки та чіткої самоідентифікації. Простою мовою: він більше не відчуває збудження від гри в «рятівника демократії».
Типова фрустрація через складність процесу ("нічого не виходить", "все не так швидко").
Як наслідок: субституція — коли пацієнт переводить фокус на «легші», менш конфліктні теми: скажімо, Китай, нафту, мексиканську стіну...
Уникання близькості — бажання "піти в сторону", "дати собі спокій", "зосередитись на собі".
І, звісно, ретрофільна поведінка: повернення до старих моделей — наприклад, дружби з Путіним.
Такі пацієнти часто замість психотерапії обирають короткий курс «угод» — щоб почувати себе знову «на коні». В політичному варіанті це виглядає як: 👉 обіцяти Росії зняти санкції, 👉 торгуватись за Крим, 👉 вимагати від Києва поступок в обмін на поставки.
Але ці всі спроби показати себе в іншому амплуа не лікування. Це — втеча від симптомів.
Якщо Трамп і справді перестав «відчувати» Україну — то питання не в ній. Питання в ньому. У його страху перед складним, довгим процесом, у його неспроможності витримувати відповідальність, у відмові від емпатії.
І найголовніше — у помилковій впевненості, що геополітика — це секс із собою, а не з партнером.
Використана література: джерело