У той час як цивілізований світ шукає баланс між свободою переказу коштів та протидією шахрайству, пострадянські режими йдуть у протилежному напрямку. На прикладі Росії, де Держдума ухвалила у першому читанні законопроєкт, що передбачає кримінальну відповідальність за добровільну передачу банківської картки, можна побачити не лише страх перед технологіями, а й глибинну інституційну деградацію.
Тобто, згідно з новим законом, якщо батько віддає доньці свою картку для оплати в інтернеті — він уже потенційний злочинець.
Цей абсурд, хоч і виглядає як виключення з правил, насправді є логічним завершенням системи, в якій немає довіри — ні до людей, ні до ринку, ні до технологій.
А що в Україні? Де тонка межа між дропом і підприємцем
В Україні тема дропів, P2P-процесингу і карткового обігу теж давно перетворилася на токсичний сплав свободи, безкарності й непорозуміння. Молодь, яка обирає шлях «заробітку на картках», часто не усвідомлює — між інноваційністю та співучастю в шахрайстві відстань у кілька кліків.
І головна проблема не в них.
Проблема — в системі, яка не навчилася відрізняти підприємця від кримінальника, волю — від дірки в законі, а власну неспроможність — від свободи громадянина.
Якщо в Європі будь-який платіж відстежується в рамках FATF, а у США вам не дадуть просто так переказати гроші з карти на карту без верифікації, то в Україні — будь-хто може стати P2P-сервісом сам по собі. Без ліцензії, без регулятора, без відповідальності. А потім раптом з’ясовується, що його ім’я — в «банку дропів», а СБУ вже читає його переписку з клієнтами.
Свобода без інституцій — це хаос
Феноменально, але ми живемо в країні, де з одного боку — повна свобода передачі платіжних засобів, а з іншого — правова імпотенція щодо зловживань.
Тобто, у нас усе дозволено — але все небезпечно.
Те, що вільно, не завжди легально. А те, що законно — часто не працює.
І це вирок. Бо коли немає чітких визначень, коли поняття електронної платіжної системи (ЕПС) визначається у законі як будь-що «що дозволяє» приймати платежі — під це підпадає будь-що, включно з Wi-Fi роутером, колонкою «Аліса» чи навіть тілом оперативника, яке, як відомо з практики, в деяких випадках також приймає «платежі».
Система втрачає глузд, коли не здатна відрізнити засіб від призначення.
Чому ми не можемо просто навести лад
Причина — глибша за корупцію чи дурість.
Україна, як і Росія, успадкувала державу, що не довіряє громадянину, але й не здатна його контролювати. Звідси — замість регуляції з’являється кара, замість правосуддя — репресія, а замість інновацій — заборони.
Коли відсутність цифрової грамотності у прокурора компенсується підозрою в «відмиванні» — і виникає гібридна держава, де кожен фрілансер — «псевдобізнесмен», кожна платіжна система — «інструмент ОЗГ», а будь-яка ініціатива — потенційний злочин.
Люди й дебіли: соціальна етика майбутнього
Ключова відмінність між людьми та дебілами — не в IQ, а у спроможності розрізняти свободу й сваволю.
Коли люди створюють систему обігу, в якій довіра — це актив, свобода — це відповідальність, а регулятор — це гарант, а не кат, тоді дропи зникають як явище.
Але коли країна боїться ринку, боїться громадянина, боїться інтернету — вона втрачає шанс.
І головне — не буде здатна відновити довіру навіть тоді, коли злочин справді станеться. Бо винен буде не злочинець, а той, хто не так вивів гроші.
Замість висновку
Можливо, свобода — не проблема України. Проблема — що ми назвали свободою все те, що є безвідповідальністю, а інституції — всім тим, що вже давно є пародією.
Державність починається з довіри. А довіра — з права.
Коли ми це зрозуміємо — тоді й зможемо навести лад. І не треба буде саджати за картку.